Утрачена пам’ять: занедбаний склеп доктора хімічних наук
17 вересня 1867 року народилась Віра Богдановська – велика жінка, яка подарувала науковому світу на стезі хімічної науки приклад справжнього подвигу. А так і полишений спадок поколінням нащадків вічну згадку про можливість існування у людському світі великого кохання.
З нею по-справжньому я познайомився на Коропщині, куди поїхав одного дня у творче відрядження. А до цього було все у віртуальному світі на досить обмеженому тлі різних інформаційних повідомлень про цю щасливу молоду пані з 19 сторіччя. Щасливу. Тому, що вона, покинувши світ у 29 років, відчула те, що не кожній жінці дарує Господь. Велике, взаємне, гаряче на почутті кохання. Кохання, яке має своє продовження на небесах…
А славна Коропщина, у красивому селі Шабалинові, енергетикою присутнього Духу, через 118 років після відходу у Вічність Віри Богдановської-Попової, грунтовно розповіла мені про геніальну дослідницю хімічної науки, яка стала ще при жітті авторитетною та поважною серед народу. І це не тільки через її високу освіченість чи помітні наукові досягнення на рівні світових стандартів. Любов простого люду Коропщини була до пані Віри безмежною через її шляхетне ставлення до потреб селян. Можливо за таку жертовність та природну потребу творити добро для людей благочинними справами, любов до щедрої пані зберіглась навіть через століття. До того ж на тлі суспільних страждань та руйнації свідомості. Тому, я пізнав її не тільки по словах, а й по справам… Таким і виявилось знайомство.
Віра Євстафіївна отримала фундаментальну освіту у ПетербурзькомуСмольному інституті та на Вищих Бестужевських курсах. Її колегами-наставниками були відомі світочі науки О.М.Бутлеров та Д.І.Менделеєв. Пізніше Віра Богдановська сама стала викладати хімію на Бестужевських курсах, уособивши першу жінку-науковця Російської імперії, захистивших докторську дисертацію з хімії. От тільки через несприйняття Російською імперією зайняття жінками наукових посад, пані Віра мусила податись уШвейцарію задля отримання практики у лабораторії німецького хіміка Карла Гребе. Вчений з європейським іменем став однодумцем та помічником у формуванні виразної особистості науковця.
Молода дослідниця знаходилась на ту пору у полоні думок щодосинтезування фосфорного аналогу синільної кислоти. Та пан Гребе запропонував досліджувати дещо інше – відновлення дибензилкетона.Хтозна, можливо настирна пропозиція стала правильним кроком до подальшої роботи. Оскільки тут, у площині нових експериментів пані Богдановська підготувалась до захисту докторської дисертації, ставши того ж пам’ятного 1892 року відомою на всю Європу вченим хімиком.
З поверненням до Росії, вона отримала викладацьку практику у Ново-Олександрійському інституті сільського господарства й лісівництва та на Вищих жіночих курсах. Паралельно досліджувала нерозвідані лабиринти нової науки – хімії та писала “Початковий підручник з хімії” (1895).
Окрім успіхів у такому молодому віці в омріяній царині, особливого внутрішнього комфорту жінці додав нехай і не тривалий, але щасливий шлюб, перерісший у велике кохання з люблячим чоловіком. І це, не дивлячись на чвертьвікову різницю у віці!? Вона стала дружиною генерал-майора Якова Кузьмича Попова, який служив у артилерії.
Віра поїхала з чоловіком у В’ятську губернію до Іжевська, де були військові заводи. Чоловік обійняв посаду директора підприємства, а вона повернулася до своєї наукової мрії – одержати фосфорний аналог синільної кислоти. Задля цього відкрила невеличку хімічну лабораторію.
Саме там і стався трагічний випадок – вибухнула речовина. Дослідниця була поранена склом від ампули у руку. Пішло швидке отруєння, яке й закінчилось фатальним кінцем.
Її чоловік, будучи до останнього закоханим у Віру, перевіз тіло дружини до України. Бо такою була остання воля небіжчиці.
Тут над Десною у селі Шабалинові, де був їхній маєток, генерал побудував велику усипальницю на місцевому цвинтарі. Її архітектурні форми повторили обриси пароплаву, на якому, за розповідями селян, що передаються у поколіннях, начебто «тіло коханої дружини прибуло по високій деснянській повені під самий цвинтар». Таким, у вигляді форм справжнього корабля я і побачив останній прихисток геніальної дослідниці, доктора хімії Віри Богдановської-Попової на кладовищі у Шабалинові через 118 років після її упокоєння 25 квітня 1896 р.
А Яків Попов – людина не бідна, адже походив з чернігівських дворян, зміг своє кохання пронести до останнього, вшанувавши дружину величним похованням. Він поховав її у селі, куди приїжджаючи вони були щасливими. Встигли нову школу відкрити, збудувавши за власні кошти. А ще – велику волосну лікарню, ремісницьке училище… Про такі щедроти місцевої панської родини люди пам’ятають аж до сьогодні.
От тільки важка хвороба, яка ще від союзу вразила суспільство незрозумілою для здорового глузду черствістю та неповага до поховань людей дорадянської доби, не обходить і наше славне Подесення. Тож і у Шабалинові вже десятиліттями нема інтересу до того, що зветься повагою до минулого. Важко сказати – чия тут провина, а так і визначити міру необхідного внеску кожного у справу наведення ладу на похованні відомої жінки-вченого. Все ж таки землячка!
Тож пам’ятаймо про таке не тільки у дні відзначення уродин славетних, а й у звичайні будні. Адже ми – українці!
Борис ДОМОЦЬКИЙ, м. Новгород-Сіверський
